Трагедія поляків в СРСР 1937-1941
Зі 148 810 осіб, заарештованих за звинуваченням у шпигунстві на користь
Польщі, 111 091 було розстріляно. Не всі, але переважна більшість з них
були поляками. Непропорційно велика доля поляків постраждала під час
боротьби з куркулями, особливо в Українській РСР. Якщо взяти до уваги
кількість смертей, співвідношення смертних вироків до загального числа
арештів і ризик бути заарештованим, то етнічні поляки під час Великого
терору постраждали більше за всі інші національні групи СРСР. За
обережними оцінками, у 1937–1938 роках було розстріляно 85 тисяч
поляків, тобто поляки склали 1/8 від усіх 681 692 жертв Великого терору.
Це надзвичайно висока цифра, адже поляки в СРСР являли собою крихітну
національну меншину, менше 0,4 відсотка всього населення. Під
час Великого терору ризик загинути для поляка був у 40 разів вищий, ніж
для пересічного радянського громадянина.
Німеччина вже практично виграла війну, коли наступ на Польщу 17 вересня
1939 року почав Радянський Союз. Того самого дня, коли німецька авіація
бомбардувала Львів, найважливіше польське місто на південному сході
країни, до нього наближалася Червона армія.
Перетнувши кордон, згадував Чапський, вони ніби потрапили «в інший
світ». Чапський сидів поруч із приятелем-ботаніком, ще одним
офіцером-резервістом, який дивувався з того, яка висока трава в
українському степу. З іншого поїзда польські фермери спостерігали убогі
радянські колгоспні реалії й хапалися за голову, побачивши безлад і
пустку. На зупинці в Києві, столиці Української РСР, польських офіцерів
чекав несподіваний прийом. Українці з сумом дивилися на польських
офіцерів під охороною радянських солдат. Дехто, ймовірно, досі вірив, що
польська армія звільнить Україну з-під влади Сталіна. Натомість 15 тисяч
польських офіцерів опинилися у трьох радянських таборах, що
підпорядковувалися НКВД: один у Старобільську, у східній Україні, і два
в Російській РСФР, у Козельську й Осташкові.
Усунути цих людей — а всі до одного були чоловіками — означало, по суті,
обезголовити польське суспільство. Червона армія взяла понад 100 тисяч
військовополонених, але відпустила рядових і затримала лише офіцерів.
Понад 2/3 цих офіцерів були резервістами, освіченими професіоналами й
інтелектуалами на кшталт Чапського і його приятеля-ботаніка, а не
військовими. Польща втратила тисячі лікарів, юристів, науковців,
професорів і політиків.
Відтак НКВД прийшов на село, й почалися репресії. За 21 наступний місяць
в окупованій Східній Польщі було заарештовано більше людей, ніж по
всьому Радянському Союзу — 109 400 польських громадян. Типовий вирок — 8 років таборів; смертний вирок отримали 8 513 осіб.
Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала
знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали
справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати
рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи
самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти,
як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні у трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у
в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі
відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу,
які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули
— 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть.
4 грудня 1939 року політбюро ЦК партії наказало НКВД організувати
висилку певних груп польських громадян, які могли становити небезпеку
для нового ладу: військовиків-ветеранів, лісників, державних службовців,
поліцейських і їхніх родин. Відтак одного лютневого вечора, при
температурі до мінус 40 градусів, енкаведисти зібрали всіх цих людей:
139 794 особи під дулом пістолетів посадили в товарні вагони й
відправили у Казахстан і Сибір. Не встигли люди отямитись, як усе їхнє
життя кардинально змінилося. Вони потрапили на каторжну працю в ті самі
спецпоселення, куди десять років тому засилали куркулів.
Енкаведисти трактували /родину/ дуже широко, тому у вагонах було повно
старих батьків і дітей — осіб, яких держава вважала небезпечними. Під
час зупинок охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав
Адамчик, одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть — у пекло?
Їжу і воду давали дуже нерегулярно, товарні вагони не мали туалету, там
було дуже холодно. Дорогою діти призвичаїлися злизувати наморозь із
металевих деталей. На їхніх очах літні люди замерзали від холоду. Трупи
витягували з вагона й кидали у нашвидкуруч викопані ями. Інший хлопчик
намагався запам’ятати померлих людей і пізніше писав, що «в наших думках лишалися їхні мрії й бажання».
Це цитати з книги Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним». Російською мовою можна скачати безкоштовно, є англійською та українською мовами.
Сталін боявся війни СРСР з Польщею, тому винищував поляків. Можливо частина жертв подій на Волині також на совісті НКВД.
Польщі, 111 091 було розстріляно. Не всі, але переважна більшість з них
були поляками. Непропорційно велика доля поляків постраждала під час
боротьби з куркулями, особливо в Українській РСР. Якщо взяти до уваги
кількість смертей, співвідношення смертних вироків до загального числа
арештів і ризик бути заарештованим, то етнічні поляки під час Великого
терору постраждали більше за всі інші національні групи СРСР. За
обережними оцінками, у 1937–1938 роках було розстріляно 85 тисяч
поляків, тобто поляки склали 1/8 від усіх 681 692 жертв Великого терору.
Це надзвичайно висока цифра, адже поляки в СРСР являли собою крихітну
національну меншину, менше 0,4 відсотка всього населення. Під
час Великого терору ризик загинути для поляка був у 40 разів вищий, ніж
для пересічного радянського громадянина.
Німеччина вже практично виграла війну, коли наступ на Польщу 17 вересня
1939 року почав Радянський Союз. Того самого дня, коли німецька авіація
бомбардувала Львів, найважливіше польське місто на південному сході
країни, до нього наближалася Червона армія.
Перетнувши кордон, згадував Чапський, вони ніби потрапили «в інший
світ». Чапський сидів поруч із приятелем-ботаніком, ще одним
офіцером-резервістом, який дивувався з того, яка висока трава в
українському степу. З іншого поїзда польські фермери спостерігали убогі
радянські колгоспні реалії й хапалися за голову, побачивши безлад і
пустку. На зупинці в Києві, столиці Української РСР, польських офіцерів
чекав несподіваний прийом. Українці з сумом дивилися на польських
офіцерів під охороною радянських солдат. Дехто, ймовірно, досі вірив, що
польська армія звільнить Україну з-під влади Сталіна. Натомість 15 тисяч
польських офіцерів опинилися у трьох радянських таборах, що
підпорядковувалися НКВД: один у Старобільську, у східній Україні, і два
в Російській РСФР, у Козельську й Осташкові.
Усунути цих людей — а всі до одного були чоловіками — означало, по суті,
обезголовити польське суспільство. Червона армія взяла понад 100 тисяч
військовополонених, але відпустила рядових і затримала лише офіцерів.
Понад 2/3 цих офіцерів були резервістами, освіченими професіоналами й
інтелектуалами на кшталт Чапського і його приятеля-ботаніка, а не
військовими. Польща втратила тисячі лікарів, юристів, науковців,
професорів і політиків.
Відтак НКВД прийшов на село, й почалися репресії. За 21 наступний місяць
в окупованій Східній Польщі було заарештовано більше людей, ніж по
всьому Радянському Союзу — 109 400 польських громадян. Типовий вирок — 8 років таборів; смертний вирок отримали 8 513 осіб.
Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала
знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали
справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати
рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи
самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти,
як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні у трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у
в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі
відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу,
які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули
— 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть.
4 грудня 1939 року політбюро ЦК партії наказало НКВД організувати
висилку певних груп польських громадян, які могли становити небезпеку
для нового ладу: військовиків-ветеранів, лісників, державних службовців,
поліцейських і їхніх родин. Відтак одного лютневого вечора, при
температурі до мінус 40 градусів, енкаведисти зібрали всіх цих людей:
139 794 особи під дулом пістолетів посадили в товарні вагони й
відправили у Казахстан і Сибір. Не встигли люди отямитись, як усе їхнє
життя кардинально змінилося. Вони потрапили на каторжну працю в ті самі
спецпоселення, куди десять років тому засилали куркулів.
Енкаведисти трактували /родину/ дуже широко, тому у вагонах було повно
старих батьків і дітей — осіб, яких держава вважала небезпечними. Під
час зупинок охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав
Адамчик, одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть — у пекло?
Їжу і воду давали дуже нерегулярно, товарні вагони не мали туалету, там
було дуже холодно. Дорогою діти призвичаїлися злизувати наморозь із
металевих деталей. На їхніх очах літні люди замерзали від холоду. Трупи
витягували з вагона й кидали у нашвидкуруч викопані ями. Інший хлопчик
намагався запам’ятати померлих людей і пізніше писав, що «в наших думках лишалися їхні мрії й бажання».
Це цитати з книги Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним». Російською мовою можна скачати безкоштовно, є англійською та українською мовами.
Сталін боявся війни СРСР з Польщею, тому винищував поляків. Можливо частина жертв подій на Волині також на совісті НКВД.
Коментарі
Дописати коментар