ІДЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ Юліян Вассиян
ІДЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Юліян Вассиян
Конґрес Українських Націоналістів — це перший крок узгідненого виявлення волі й думки з боку організацій, гуртків та одиниць, що досі загально діяли в дусі націоналістичної ідеології, однак не були ще охоплені формою єдиної організації. Ті ідеологічні організаційні почини увінчались нині фактом створення єдиної Організації Українських Націоналістів, яку треба вважати одним із викладників[1] наростаючих молодих сил, що їх зроджує Українська Нація для великого призначення в найближчій будучності: українського державного чину. Бо ідеал власної держави перестав бути для українців тільки теоретичною цінністю вже тоді, коли вони підняли перед 10 роками нерівний бій за право суверенности своєї нації: у сучасній хвилині, під поновним ярмом політичної неволі, перевтілився той ідеал у ряд конкретних вимог щоденного життя одиниць та суспільних груп нації. З посіву великих жертв визвольної боротьби вийшов він зміцнений, оновлений і туго зв'язаний з життєвими основами широких верств, ставши для них чинником, що формує й унапрямлює в рішучий бік їх політичну свідомість.
Під знаком державного чину стоїть будучність Української Нації, і тільки через нього вона зможе виявити свою духову й фізичну дозрілість у мірі, вимаганій потребами[2] повного політичного визволення. Українці — велика нація, а на землі українській б'ють численні джерела будучого народного багатства. Біологічна сила нації та господарська видайність[3] її землі — це два найголовніші факти, зумовляючі політику підбою[4], що його здавна ведуть наші національні вороги. Дійсність минувшини, як і сучасности, що в свою чергу позначилась звищенням матеріяльного визиску, спробами зміцнити нашу культурну залежність та постепенно винищувати наші фізичні сили, — наглядно довели, що боротьба, в якій здавлено українські державницькі змагання, мала і завжди матиме основну свою мету: знищення українців як окремої нації. Бо українська держава — це створення на Сході Европи тої нової політично-господарської сили, що підірве пануючим в тому геофізичному краєвиді державним націям найважливіші підстави їх домінуючої ролі.
Українська Самостійна Соборна Держава означає зупинення і зламання традицією встановлених напрямних чужонаціональних державних інтересів, з одного, та заіснування нового рішаючого чинника міжнародної політики в питанні Близького Сходу — з другого боку. Забезпечення собі вільного виходу на Схід передумовлює найбільшу відборонність і принаймні незмінний[5] на Заході й Півночі. З цього висновок, що осередня[6] лінія визвольницької політики веде Українську Націю до такої боротьби з її ворогами, щоб вислідом її було остаточне зламання їх історичного наступу на українські землі. Культ війни, мілітаризація національного духу, усе знання для перемоги — оце пробоєві[7] гасла сучасної хвилі, яких здійснення покладе тривкі підвалини під будову української держави.
Національна свідомість довела у своєму розвитку до видвигнення ідеалу самостійности як синтези політичного думання; націоналізм означає дальший поступ розвитку нації, який полягає в здійсненні ідеї соборного державного чину. З цього становища мусить націоналізм виповісти рішучу боротьбу всім соціяльно-політичним доктринам та вченням, наміреним проти такого його розуміння, всім спробам організувати внутрі нації заборола міжнародного порозуміння та солідарности, які послаблюють моральні якості національного духу та натугу його відпору назовні, усім гаслам про першенство або виключність клясово-професійних інтересів, що протидіють зосередженню національних сил для досягнення державности, тієї найпершої і найреальнішої умови творчого самоздійснювання нації в усіх ділянках її розвитку.
Форма й метода націоналістичного мислення і чинення виявляють тут радикалізм, нетерпимість та суб'єктивну виключність голошених гасел, узгіднених з ідеалом української держави, який своєю істотою є радикальний, нетерпимий, суб'єктивний, а тому безоглядно ворожий супроти тої дійсности, у наслідок якої заіснував сучасний стан загального поневолення Української Нації. Поставлена перед завданням творити нові факти власної історії, нація мусить освідомитись[8] як самозаконна моральна сила, що має внутрішню відвагу рішати всі питання зі своєго становища. Тим вона здобуде свою повну внутрішню самостійність, а суб'єктивізм її прагнень і чинів буде джерелом її найреальнішої сили.
* * *
Завдання націоналізму в стисло[9] політичному розумінні полягають у підготовці та здійсненні програми національної революції, що дасть Українській Нації міцні форми державного життя. Однак двигнутись зі стану недержавности зможе політично поневолена нація тільки шляхом найтіснішого з'єднання всіх своїх сил під прапором єдиної спільної політичної ідеї, в інтересах якої мусить припинитися внутрішня боротьба на підкладі[10] соціяльно-господарських противенств [11]. Історія визвольних змагань різних европейських націй потвердила правду, яка голосить, що всякий визвольний чин був ділом духу, був перемогою чинної волі над нахилами до квієтизму, був подвигом, а не пожитком. Удачний зовнішний чин, що має стати зав'язком державної організації, є прямим наслідком внутрішньої тугости національного життя, яке дає почин тим духовим прямуванням, що вкінці завершуються у форму героїчного світогляду, формують психологічний тип людини чину, утверджують мораль творця. Не перемога пізнаних фактів та матеріяльної правди над людиною, але рація її суб'єктивно-творчих можливостей характеризує моральну свідомість згаданого типу. У ньому нема місця для тої глибокої протилежности, що заходить[12] поміж самовартістю інтелектуальної культури та динамізмом ірраціональних стихій життя; він перемагає її принципом чинного ідеалізму, в розумінні якого ідея є сила творча, що проєктується безпосередньо в діяльний поступ, а чин є часове здійснення ідеї, плястичний знак її безнастанної актуальности. Так ні скрайній раціоналізм, що кінчить статикою свідомости, ні чистий волюнтаризм, що врешті губиться в містичній неозначеності сліпої прастихії, не підходять для цілей націоналістичної ідеології, яка найглибшу свою істоту віднаходить в синтезі чинної ідеї. Звідси найбільший тиск на свідомий організований чин, а в осередку своєї уваги вона ставить вимогу організації людських індивідуальностей, а не колективу психо-соціяльних однородців.
Багатство духово-культурного та суспільно-політичного зрізничковання[13] внутрішнього життя нації є закономірним явищем історичного ставання[14]. В основі цього процесу діє закон постійної індивідуації, в силу якого ніяка з часових форм не може безоглядно утвердитися. У своїй наглядності даний цей закон як конкретна многість людських одиниць, уставлених діяльно до світу. З тенденції до товариського співжиття випливає свідомість споріднення, яке зазначує існування певного внутрішнього зв'язку одиниці з доповняючим її аналогічним оточенням. Не можна з цієї причини говорити про ідею соціяльности як про ідеал бажаної форми громадського співжиття тому власне, що соціяльність існує цілком реально вже рівночасно з самим фактом поодинокого людського особня, тобто вона заступлена самою якістю його людської природи. Як завдання соціяльність в збірному житті не виступає, тільки одиниці управильнюють і пристосовують систему своїх взаємовідносин та взаємочинностей відповідно до поставлених цілей. Якість витворених вартостей, а не метода чи практичний спосіб їх досягання, є об'єктивною — щоправда, умовно тільки — мірою для виявлення, наскільки видатною була праця одиниць, інтеґрована в один спільний наслідок. Дана якість причиново не зумовлена соціяльністю як такою, але відповідним ступнем розвитку або всесторонньою динамікою одиниць, що працювали для спільного досягнення. Таким чином, вартість, але не соціяльність, може бути предметом людських стремлінь, і вона засадничо залежить від моральних якостей творчих суб'єктів, причому раціоналізована метода спрягання сил є самозрозумілим, очевидним засобом, що його примінюють вони в обличчі спільно поставленої мети.
Емпіричний зміст нації — це конкретні людські одиниці, що носять у власній духовій будові основну форму своєї соціяльности, а тою формою є національність як самозрозуміла, готова, морфологічна властивість їх внутрішнього «я». Все, що надбудовується і виростає з цієї органічної підстави, творить світ цілей та ідеалів, до здійснення яких необхідне організування різних способів соціяльної співпраці; характер тих способів більше методично-механічний. Національність — це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціяльности. Вона являє собою досвід довгого розвитку, синтезований в декількох родових рисах духового характеру, що повторюються при різного роду виявленнях, немов спільний мотив. Як форма внутрішнього духового обличчя, представляє національність засадничу окресленість рухів душевного життя, слідну[15] навіть при їх найвиразнішій зіндивідуалізованості.
З цього погляду свою національність відчуває людська одиниця підметово, отже, виступає її проявлення безпосередньо в порядку інтуїтивно-органічної, самовільної конечности, а не логічно-розумової, наміреної. У національному середовищі одиниця ставить себе згори — без особливого попереднього зусилля зі свого боку — в прямий зв'язок з духовістю великої людської спільноти так, що в цій хвилі її індивідуальне «я» живе відчуваннями родової свідомости, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість і цілево унапрямленої в будучність.
Наявність енерґії історичного досвіду роду в духовій індивідуальності одиниці уґрунтовує ступінь соціяльности її життєвих довершень. Без національної основи як духового кореня індивідуального життя стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духового досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомости — конґломеративний, її досконалість — технічна. Така одиниця дотикає поверхні збірного життя площею свого фізичного розміру, а її значення є здебільшого тільки безвладністю її маси.
Поняття національности й соціяльности не остають супроти себе ні у відношенні протилежности, ні рівнобіжности, але маються до себе немов підмет до свого твору як зовнішнього вже предмету. Вони, власне, не-тожсамі, подібно як нетожсамим є творець зі своїм твором, хоча поміж першим і другим заходить відношення причинової залежности. Нема, отже, чистої соціяльности для себе, як нема чистого упредметнення творчого духу в твір, що його можна було б поняти без того першого. Повний взаємозв'язок поміж людьми — не виявлений критично-науковими дослідами, як систематична цілість, бо те, що поодинокі галузі науки опанували в своїх об'єктивних викладах, являє заледве поверхні сфери людських взаємин, так що характеристика певної людської спільноти дана в них звичайно під одним тільки кутом зору. На ділі ж виступає людина у своїх взаєминах з живим оточенням як неподільна духова цілість, тому соціологія орієнтована на механіку зовнішних відносин, а не на людей в повноті їх природи. З цієї причини не достає їй також підстав, потрібних для того, щоб бути наукою про сталі закони чи норми, тому її основна, врешті, роля — описово-стверджувальна.
Найінтенсивнішу соціяльність виказує людина там, де її устроєвою і напрямною основою є єдність духової національної дійсности, що дає в наслідку найвищу соціяльну натугу збірних досягнень. У цьому відношенні національна соціологія була б ще найменш описово-природознавчим та з можливих наукових спроб найбільш удачним, систематичним відтворенням суспільного духу в історичній формі його органічної тяглости.
Існують, однак, інші, несистематичні вправді, зате дуже суттєві в цьому огляді вияви, що в безпосередній наглядності засвідчують національну істоту людських спільнот власне в хвилині їх найвидатнішої соціяльности. Вони мають місце в ті моменти історії, коли живучість національної ідеї виставлена на пробу в бойовій зустрічі з ворожими їй іншими національними ідеями. Війна є формою найбільш синтетичної об'єктивізації соціяльного духу національної спільноти в площину зовнішних чинів, тому аналіза соціологічного обличчя війни має найбільше підстав викрити й доказати, що національність є основним заложенням суспільної психології.
Іншим фактом, що підтверджує у своєрідній формі висловлений погляд, є культурна творчість, що узмисловлює в найрізнородніших засобах технічної передачі головні риси духу нації. Культура — це витвір національного генія, доконаний[16] на протязі віків духовим зусиллям індивідуальних творців; тому тільки ті культурні вартості, що обсягають в собі найбільше преміс[17] збірної духовости, заслуговують на признання їм геніяльности в загальнонаціональному розумінні: вони глибоко порушують душу найбільшого числа людей. Невипадково із непроглядного числа творів зберігає культурна традиція актуальними ті власне, що поконують[18] межі умовности та саму розкладову силу часу вічно молодим еляном[19] невсипущого національного гену. Згідно з цим в індивідуальності генія національний первень відіграє ролю першорядного чинника творчого формування, і власне, з цієї рації є геній рівночасно феноменом найвищої соціяльности; його вплив вступає вже в межі позанаціональних обріїв. Соціяльности генія не слід розуміти в сенсі поняття буквальної кількости, бо він не сума, але якість, зразок та народження з глибин означеної індивідуальности нових овидів. Геній — сила віща; кидаючи своїй сучасності духову програму, він ступає переможно в будучність.
Феноменологія генія підкреслює творчий характер національної ідеї динамічним розумінням її внутрішньої природи, для якої не можна згори визначити меж її можливого здійснення. Саме на прикладі своєрідної соціяльности генія унагляднюється необмеженість нації в можливості поширення свого «я» до найдальших меж свідомости. Нічого в дійсності не стоїть поперек прямувань нації до зіграння всесвітньо-історичної ролі, хіба тільки її внутрішнє безсилля. Сферу духу не обов'язують ніякі договірно-компромісові, вирівнюючі розрахунки; дух є засадничим запереченням обмеження і статики. Його ідей не зумовлює ніяка практика життя, але навпаки, все конкретне з нього випливає, як з абсолютної програми, як з правди вічного світового ставання. Таким чином, логічним відповідником до динамічного характеру національної ідеї може бути одиноко[20] категорія будучности. У згоді з цим національність не являється остаточно обмеженою й непорушною рисою людської дійсности, але вона є самовизначенням та відчуттям своєї духової форми, що в творчому русі позначується поодинокими здійсненнями, які складають історично-суспільний зміст. Національність — це основний внутрішній факт суспільної свідомости, що в постійно підметовій ролі характеризує історичний процес національного ставання. При всій змінності зовнішнього обличчя в різні стадії своєї історії нація затримує[21] згадану внутрішню форму як незмінну детермінанту різних своїх чинностей, що власне в часовому перепливі узовнішнюються в різних категоріях зрізничковання.
Хоча з погляду своєї внутрішньої оформлености являє нація готовий суспільний твір, то все ж не є вона в дійсності чимсь остаточно в собі закінченим і мусить немов безупинно себе створювати. У цьому відношенні стоїть перед нею все однакове завдання: поборювати напір та опір середовища природних та людських сил, супротивних її прямуванням. Система довкільного натиску дає нації відчути її просторову обмеженість, наслідком чого є відрухова реакція біологічним розростом. У залежності від цього елементарний постулят політичної свідомости нації формулюється початково неґативно: самозбереження на зайнятім місці. Цей рід оборони здійснюється в біологічній сфері як помноження органічної маси, тому властивий сенс названого постуляту в дійсності все позитивний: прямування до найбільшого числа на вистачальному розпросторенні. Земля, територія як доповнення фізичного організму нації творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розросту категорію кількісного виміру або проєкцію просторового здійснення нації. Друга вимога політичної свідомости нації дотикає властивої, бо творчої, її істоти; вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі. Обі тенденції творять немов систему сурядних, в якій звершується історична роля нації в синтетичній формі творчого буття.
Свою безоглядну волю здійснює кожний здоровий національний організм в той спосіб, що широко розвиває заложені в собі можливості, випрацювавши необхідні для цього органи діяльности. Ні один з них не є самоцільно для себе утворений, однак всі органи нації є рівновартні без огляду на якісні різниці поміж собою, тому власне, що всі вони призначені підтримувати існування цілости, з якою вони історично живуть і пропадають. Усяка чинність тут однаково важна й конечна[22], якщо тільки вона унагляднюється як додатня функція підтримування, скріплення та виявлення національної ідеї. З цієї причини не можна буде присудити зокрема ні високій духовій культурі, ні досконалості державно-політичної організації, ні матеріяльному добробутові значення виключної й найвищої національної мети — ідеалу. Всі вони, разом взяті, являються в межах якої-будь національної спільноти тільки часовими й частковими наслідками актуальности національної ідеї, а тому саме переходовими її стадіями, не будучи ні в своїй цілокупності, ні поодиноко фактом остаточного її вирішення. Бо ні культурна історія не відмітила у своїй сфері ніяких досягнених абсолютних вартостей, ні політична історія не виявила в певній конкретній політично-суспільній формі ідеального здійснення людської організації, ні також господарська історія не устійнила остаточно роду й обсягу матеріяльних потреб життя та методичних способів найбільш раціонального їх задоволення.
З другого боку — всі вичислені ділянки, розглядані в лінії історичного ставання, остають супроти себе у відношенні одночасности й рівнорядности, т. зн., не випливають із себе в порядку причинової наслідности в той спосіб, щоб котрусь із них необхідно було вважати цілевою, а іншим приписувати тільки значення засібної функції. Таким чином, життя людських спільнот не вкладається повністю і в остаточній своїй означеності в ті форми, ні не віднаходить в одній із них свого цілевого назначення. Вилонюючи[23] їх із себе як свої наслідки, життя самоздійснюється; і хоч є воно в них самим собою, та все ж далі переступає їх фактом нових своїх виявлень — немов би власне на те, щоб творити все новий уклад власної різноманітности. Ця невпинна твор-чість життя рішуче виражає засадниче однакову актуальність національної ідеї, якої істотно не узмисловлюють часовоконкретні досягнення, ні навіть цілокупність наслідків нею звершеної історичної ролі. Вони творять тільки предметний стан свідомости нації в часі, коли властивою її істотою є ідея чинної волі, духова аґресивність, завдяки яким нація є тим безпосереднім підметом, що сам для себе є програмою своєї будучности.
З огляду на підкреслений принцип ненастанної акції в історії, повніше й наглядніше виступають попередні з'ясування значення та взаємовідносин національности як внутрішньої форми та соціяльности як моменту міжіндивідуальних назверхніх взаємин. Тривкість наслідків людської соціяльности залежатиме з огляду на це від ступня напруги цієї внутрішньої форми, і чим вона активніша, тим твори історії монументальніші, їх вплив аґресивніший, а їх духове значення досягає космічної міри. Критерій творчого суб'єкту означає засадничий напрям вперед. Шлях у будучність все[24] отворений для всіх, що вступають на нього свідомо і йдуть з власної волі.
Історія, антропоморфізована образом в елементи розвиненого життя людської одиниці, дістає логічну структуру й духову подобу індивідуальної свідомости. Немов осередній нерв, пронизує всю її невсипущий мотив цілевости; усе в ній немов напружено прагне остаточно й певно оформитись в конкретну постать, у твір, в об'єкт. Гін максимального вияву вправді їй прикметний, одначе її цілевим призначенням не є видати твір. Такий погляд був би логічно виправданий із становища твору й то тільки при умові приписання йому властивостей абсолютної досконалости. Чогось подібного одначе не відмітила в собі історична свідомість, зате вона в кожному моменті потвердила переходовість усього, що плястично виринуло на поверхню часового ставання. Отже, не твір визначає правдивий сенс історії, але є ним саме творення, як суб'єктивний стан нескінченого чину. Так остаточне оформлення істоти історії не є в дійсності нічим іншим, як власне формою індивідуальної самосвідомости в момент чистої суб'єктивности, що в той спосіб потверджує свою духову, неминущу основу.
Безпосередній і автономний характер людської індивідуальности забезпечує вище сформульованому поняттю історії логічний сенс та робить її саму змістовною етично. Це було б неможливе, наприклад, в нату-ралізуючому відношенні, де не захоплений момент суб'єктивної безпосередности, а тому людина там необхідно включена в систему причиновости як у всіх напрямах зумовлене явище; вона вислід діючих сил, чи об'єкт, в якому вони себе здійснюють. Щолиш[25] в історичному наставленні набирає вона автономного значення, стає сама джерелом чинности, є безпосередньою і творчою. Вдержатись у незмінній ролі духового росту стає для неї засадою, змістом і формою її прямувань, що на своєму шляху не знають ні зупину ні спокою, будучи так висловом вічної програми духа. В процесі світового ставання нічого не постає у спосіб, обіцюючий незнищиме тривання конкретного витвору, однак все в ньому діється в сенсі вищого пляну духа, тобто зміряє до абсолютного. Вже логіка історичного розвитку назначує цей напрям тим, що здійснює цей розвиток на міру духової універсальности генія, а в доказ правди показує обличчя минулих віків — портрети найбільших з небагатьох.
Людський особень — це одночасно основний факт і головна проблема історії. Як феномен найвиразнішої конкретности або частковий спосіб втілення минувщини, є він чинником і виразником, підтримуючим і узмисловлюючим стан зрізничкування емпіричної дійсности; як автономний учасник чинної ідеї — він зберігає за собою суверенну волю бути творцем нових вартостей та, напрямлюючи у новий напрям русло історії, давати їй свою духову подобу. У першій площині він видить себе в посередній формі предмету поміж багатьма іншими, у другій — через творчий чин стає свідомий своєї духової істоти та моральної гідности. Цей момент самосвідомої індивідуальности не полягає, отже, у відчутті фізично-особової окремішности чи в означенні шляхом контрастування до оточення своїх різниць; він взагалі ґенетично не лежить у першій площині, але є рівнозначний або одночасно даний з моментом освідомлення себе як підмету. Супроти оточення, що виявляє в дану хвилину на різний лад історичну енерґію, не стоїть одиниця — духова індивідуальність як матерія-засіб, але як самостійна сила, що в боротьбі за рацію індивідуального чину не тільки здобуває в збірній гущі людей становище рівнорядности, але й видвигається понад нею та витискає на оточенні, немов на податливій вже матерії, знак своєї духовости. Цей випадок, зрозуміло, передумовлює психічна тугість одиниці, здібна високими своїми якостями творчо діткнути середовище, порушити глибоко його духові основи та збудити ті бажання і нахили його душі, що, активізовані впливом духової форми, самочинно вже шукають свого доповнення і скріпленого виразу в духовій громаді.
Як видно, свідома себе одиниця, власне, з рації своєї творчої ролі, підноситься понад рівень суспільної пересічної психології, думання і, таким чином, зміняє своє положення як складового члена, детермінованого волею й інтересами спільноти на положення почину, представництва, речника. Її особистість починає ділати[26] рішаюче й зобов'язуюче. Цей гін до вертикального здвигу є засадничою передумовою великої динаміки; бо тільки завдяки йому світове ставання не являється звичайним помножуванням, спряганням і розкладанням однородних первнів, але здійснюванням принципу духового росту, наслідком якого є ієрархічна будова якостей, що в ній нема рівности маси, однородности руху, якісної статики, але духова різнородність, гармонія творчих зусиль, індивідуальна динаміка. Засада ступневости обов'язує людські спільноти як форму їх внутрішнього устрою, в якому рушійною силою та рішаючим чинником всякого здійснення є людська одиниця. Процес її спинання на вищий ступінь відбувається не в формі асоціяції чи аґреґації частин, але як поява нової синтези, що, будучи окремою якістю, є чимсь більшим від суми зложених частин і тільки тому може виявити дійсний вплив на оточення, формувати його в стилі своїх властивостей.
Вище поставлення одиниці в суспільстві зв'язане з автоматичним поширенням поля її діяльности, відповідальности та обов'язків супроти тих, що остають в межах її активного впливу. Отже, не шляхом обману, заперечення та нехтування фізичної або моральної дійсности свого оточення завойовує одиниця провідне становище, але рацією своєї вищої якости та наглядним доведенням додатньої ціни своєї діяльности для вдосконалення засобів і форм громадського життя. Бо невідкличним завданням всякої вищої якости супроти оточення є перемогти безладність його недосконалости, щоб його визволенням усунути тим самим перешкоди, що обтяжують і затримують досягнення власної свободи. Подібно як право одиниці проводити не є насильством, але логічним наслідком більшої її досконалости, так обов'язок жертви не є зовнішнім примусом, але внутрішнім постулятом, рішенням автономної моралі одиниць.
Поміж правом і обов'язком заходить[27] етична причиновзаємність, а наслідок такого функціонального взаємовідношення в одиницях є підставою внутрішньої рівноваги суцільної цілости. Порушення згаданої рівноваги в одиниці доказує проблематичність самої її якости, вслід за чим вона невідхильно мусить втратити своє рішальне становище. Та послідовність наступає в порядку примусової математичної конечности. Проводити[28] не значить — ні панувати, ні служити тільки, але утверджувати правду досягнень індивідуального духа шляхом її усуспільнення в той спосіб, щоб суспільне середовище відчуло це як свій власний, особистий ріст — досконалення.
Влада без вказаних етичних основ є пануванням, опертим виключно на моральнім примусі, яке, не маючи нічого спільного з духовими нормами, з конечности мусить підчинятися безвладності фізикальних законів: уступати перед силою більшої кількости. Суспільства з подібною політично-суспільною організацією немов існують в стані власної неокреслености; в них особи і речі не стоять на властивому місці; вони не мають влади, тому що в них права й обов'язки себе виключають. Їх гармонія можлива, навпаки, тільки на ґрунті духового споріднення та внутрішньої солідарности, які обіцюють[29] здорову й видатну взаємочинність внутрі ієрархічної суспільної будови та дають вигляди[30] тривкого значення її політично-соціяльної діяльности. Не треба ще раз тут окремо доводити, що найбільше цих передумовних прикмет духово-соціяльного споріднення з-поміж різних типів людської спільности має — нація.
Одиниця є в суспільстві неодмінний підмет, і таке її положення означає, з одного боку, засаду суспільного інтеґралізму, що висловлює безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованої громади без огляду на рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку, випливає з цього самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на ґрунті збірного життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться уся проблематика та властива динаміка історично-суспільного процесу.
Із цих власне засад, хоча поки що дуже загально означених, виникає самозрозуміла й важлива послідовність, а саме, з погляду їх спільного заложення, їм питоме відношення взаємозалежности, в даному випадку, функція взаємного обмежування. Таким чином, нема ніякої можливости дошукатися в суспільнім інтеґралізмі й найменшого натяку на його спорідненість з колективізмом, що признанням виключної рації ідеї колективного інтересу установлює абсолютною засадою цілість, якій вповні підпорядковує одиницю як об'єкт нормативної сили.
Подібно ж, з другого боку, розходиться індивідуальний максималізм з поняттям індивідуалізму (взятим приблизно в штірнерівському розумінні), що освячує культ конкретної одиниці немов вже остаточно закінченої досконалости та вслід за цим дає санкцію її самоволі у всякому відношенні. На ділі людина ніколи не є так досконала, щоб могла уважати себе абсолютним зразком для свого роду та поставитись перед нього, як його найвища й остання ціль. Хто направду має владу над людьми, мусить підноситись вище, бо час працює в засаді в користь кожного, хто зрозумів, що бути на все підвладним і пробуджуваним до вищого життя чужим голосом не є першою чеснотою людини. Не слід також забувати, що провід людьми є рівночасно для них навчанням хотіти більше свободи, ніж її дає добровільний послух, власне тої свободи, що родиться з особистого духового чину.
Як виходить, обидві вищенаведені засади виключають з однаковою логічною конечністю як колективізм, так індивідуалізм. Примус цей випливає із самого заложення[31], спільного обом засадам, а саме, що в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість, як підмет чинного відношення до оточення, яке засадничо триває тільки при умові духово-морального зв'язку зі світом. Бо одиниця — не формальний варіянт реальної суспільної дійсности, що в такому випадку мусіла б виявляти статичну величину, але іманентний чинник її творчого руху. Якщо виникла б особлива потреба висловити це в формі окремого термінологічного означення, то можна б це наше становище окреслити йменням індивідуального універсалізму. Він не є ні погодженням, ні синтезою відкинених засад колективізму й індивідуалізму, що, поруч поставлені, виключають себе на основі взаємного непризнання своїх заложень. Навпаки, істота індивідуального універсалізму прямо коріниться в суб'єкті людини, як в неумовній правді; власним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз вищий духовий ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення. Індивідуальний універсалізм потверджує в іншому оформленні та зіставленні те, що вище означено засадою чинного індивідуалізму.
* * *
Залежно від повище розглянених питань та способу їх розв'язки оформлюється в основних рисах істота націоналізму. У своїй повноті він не є тільки політичною програмою окремого гурту людей, теорією національного визволення на ґрунті ідеї українського державництва, практичною організацією чинників державно-творчого акту, теоретичним, врешті, викладом об'єктивних пізнань дотичної нації, як історичного явища в загальному процесі світоставання. Ні одне з цих визначень не характеризує достатньо суспільного образу націоналізму, не дивлячись на те, що власне в різному відношенні вони захоплені в сферу його побудови.
Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національно-політичного поневолення, який в сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм всестороннього погноблення нації. Вправді гострота цього зовнішнього ворожого натиску може й стала безпосередньо причиною ясного освідомлєння собі великої загрози, що зловіще лягла на різних місцях українського овиду. Однак тільки незначно й переважно в первопочині можна вважати український націоналізм відрухом. У своїй глибині є він рухом органічно-творчим з усіма ознаками автономної волі. Власне, на цій основі суб'єктивно-безпосередньої виявности розвиваються почергово нові й нові парості й, таким чином, щораз виразніше окреслюється природа прямувань націоналізму: зв'язатися з усіма поземними[32] й доземними[33] сферами національної дійсности та врости опановуюче в серцевину її внутрішніх сил. З огляду на це завдання націоналізму не обмежуються програмою завтрашнього дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рішаюче в найдальшу будучність. У зв'язку з цим націоналізм прагне здобути духову натугу світогляду, щоб на ґрунті цієї найбільш формівної моральної сили доцільно й тривко здійснити свої конкретніші завдання.
Як найперше завдання висуває український націоналізм створення української держави. Державність для нації є найпершою передумовою можливости її росту в усякому відношенні. Тому для політично поневоленої нації власна держава — це перший, прямий і абсолютний наказ, що його треба здійснити найскорше, безпосередньо та з вкладом всіх родів сил. У бік державного чину український націоналізм спрямує всі свої організовані сили та всю моральну енерґію патосу української національної революції.
Доповідь, представлена на Конґрес Українських Націоналістів. Була надрукована в журналі «Розбудова Нації», ч. 3-4, Прага, 1929.
[1] проявів (примітки редакції журналу «Розбудова держави»).
[2] що її вимагають потреби
[3] продуктивність, родючість
[4] підкорення, завоювання
[5] володіння
[6] маґістральна, головна
[7] бойові
[8] усвідомити себе
[9] строго, точно
[10] основі
[11] суперечностей
[12] виникає
[13] диференціяції
[14] поступу, розвитку
[15] помітну
[16] створений
[17] засновок
[18] долають
[19] (?) випроміненням
[20] одна лише
[21] зберігає
[22] необхідна
[23] зроджуючи, породжуючи
[24] завжди
[25] тільки, лише
[26] чинити, діяти
[27] формується, існує
[28] керувати
[29] ґарантують, забезпечують
[30] перспективи
[31] засновку
[32] горизонтальними
[33] вертикальними
Конґрес Українських Націоналістів — це перший крок узгідненого виявлення волі й думки з боку організацій, гуртків та одиниць, що досі загально діяли в дусі націоналістичної ідеології, однак не були ще охоплені формою єдиної організації. Ті ідеологічні організаційні почини увінчались нині фактом створення єдиної Організації Українських Націоналістів, яку треба вважати одним із викладників[1] наростаючих молодих сил, що їх зроджує Українська Нація для великого призначення в найближчій будучності: українського державного чину. Бо ідеал власної держави перестав бути для українців тільки теоретичною цінністю вже тоді, коли вони підняли перед 10 роками нерівний бій за право суверенности своєї нації: у сучасній хвилині, під поновним ярмом політичної неволі, перевтілився той ідеал у ряд конкретних вимог щоденного життя одиниць та суспільних груп нації. З посіву великих жертв визвольної боротьби вийшов він зміцнений, оновлений і туго зв'язаний з життєвими основами широких верств, ставши для них чинником, що формує й унапрямлює в рішучий бік їх політичну свідомість.
Під знаком державного чину стоїть будучність Української Нації, і тільки через нього вона зможе виявити свою духову й фізичну дозрілість у мірі, вимаганій потребами[2] повного політичного визволення. Українці — велика нація, а на землі українській б'ють численні джерела будучого народного багатства. Біологічна сила нації та господарська видайність[3] її землі — це два найголовніші факти, зумовляючі політику підбою[4], що його здавна ведуть наші національні вороги. Дійсність минувшини, як і сучасности, що в свою чергу позначилась звищенням матеріяльного визиску, спробами зміцнити нашу культурну залежність та постепенно винищувати наші фізичні сили, — наглядно довели, що боротьба, в якій здавлено українські державницькі змагання, мала і завжди матиме основну свою мету: знищення українців як окремої нації. Бо українська держава — це створення на Сході Европи тої нової політично-господарської сили, що підірве пануючим в тому геофізичному краєвиді державним націям найважливіші підстави їх домінуючої ролі.
Українська Самостійна Соборна Держава означає зупинення і зламання традицією встановлених напрямних чужонаціональних державних інтересів, з одного, та заіснування нового рішаючого чинника міжнародної політики в питанні Близького Сходу — з другого боку. Забезпечення собі вільного виходу на Схід передумовлює найбільшу відборонність і принаймні незмінний[5] на Заході й Півночі. З цього висновок, що осередня[6] лінія визвольницької політики веде Українську Націю до такої боротьби з її ворогами, щоб вислідом її було остаточне зламання їх історичного наступу на українські землі. Культ війни, мілітаризація національного духу, усе знання для перемоги — оце пробоєві[7] гасла сучасної хвилі, яких здійснення покладе тривкі підвалини під будову української держави.
Національна свідомість довела у своєму розвитку до видвигнення ідеалу самостійности як синтези політичного думання; націоналізм означає дальший поступ розвитку нації, який полягає в здійсненні ідеї соборного державного чину. З цього становища мусить націоналізм виповісти рішучу боротьбу всім соціяльно-політичним доктринам та вченням, наміреним проти такого його розуміння, всім спробам організувати внутрі нації заборола міжнародного порозуміння та солідарности, які послаблюють моральні якості національного духу та натугу його відпору назовні, усім гаслам про першенство або виключність клясово-професійних інтересів, що протидіють зосередженню національних сил для досягнення державности, тієї найпершої і найреальнішої умови творчого самоздійснювання нації в усіх ділянках її розвитку.
Форма й метода націоналістичного мислення і чинення виявляють тут радикалізм, нетерпимість та суб'єктивну виключність голошених гасел, узгіднених з ідеалом української держави, який своєю істотою є радикальний, нетерпимий, суб'єктивний, а тому безоглядно ворожий супроти тої дійсности, у наслідок якої заіснував сучасний стан загального поневолення Української Нації. Поставлена перед завданням творити нові факти власної історії, нація мусить освідомитись[8] як самозаконна моральна сила, що має внутрішню відвагу рішати всі питання зі своєго становища. Тим вона здобуде свою повну внутрішню самостійність, а суб'єктивізм її прагнень і чинів буде джерелом її найреальнішої сили.
* * *
Завдання націоналізму в стисло[9] політичному розумінні полягають у підготовці та здійсненні програми національної революції, що дасть Українській Нації міцні форми державного життя. Однак двигнутись зі стану недержавности зможе політично поневолена нація тільки шляхом найтіснішого з'єднання всіх своїх сил під прапором єдиної спільної політичної ідеї, в інтересах якої мусить припинитися внутрішня боротьба на підкладі[10] соціяльно-господарських противенств [11]. Історія визвольних змагань різних европейських націй потвердила правду, яка голосить, що всякий визвольний чин був ділом духу, був перемогою чинної волі над нахилами до квієтизму, був подвигом, а не пожитком. Удачний зовнішний чин, що має стати зав'язком державної організації, є прямим наслідком внутрішньої тугости національного життя, яке дає почин тим духовим прямуванням, що вкінці завершуються у форму героїчного світогляду, формують психологічний тип людини чину, утверджують мораль творця. Не перемога пізнаних фактів та матеріяльної правди над людиною, але рація її суб'єктивно-творчих можливостей характеризує моральну свідомість згаданого типу. У ньому нема місця для тої глибокої протилежности, що заходить[12] поміж самовартістю інтелектуальної культури та динамізмом ірраціональних стихій життя; він перемагає її принципом чинного ідеалізму, в розумінні якого ідея є сила творча, що проєктується безпосередньо в діяльний поступ, а чин є часове здійснення ідеї, плястичний знак її безнастанної актуальности. Так ні скрайній раціоналізм, що кінчить статикою свідомости, ні чистий волюнтаризм, що врешті губиться в містичній неозначеності сліпої прастихії, не підходять для цілей націоналістичної ідеології, яка найглибшу свою істоту віднаходить в синтезі чинної ідеї. Звідси найбільший тиск на свідомий організований чин, а в осередку своєї уваги вона ставить вимогу організації людських індивідуальностей, а не колективу психо-соціяльних однородців.
Багатство духово-культурного та суспільно-політичного зрізничковання[13] внутрішнього життя нації є закономірним явищем історичного ставання[14]. В основі цього процесу діє закон постійної індивідуації, в силу якого ніяка з часових форм не може безоглядно утвердитися. У своїй наглядності даний цей закон як конкретна многість людських одиниць, уставлених діяльно до світу. З тенденції до товариського співжиття випливає свідомість споріднення, яке зазначує існування певного внутрішнього зв'язку одиниці з доповняючим її аналогічним оточенням. Не можна з цієї причини говорити про ідею соціяльности як про ідеал бажаної форми громадського співжиття тому власне, що соціяльність існує цілком реально вже рівночасно з самим фактом поодинокого людського особня, тобто вона заступлена самою якістю його людської природи. Як завдання соціяльність в збірному житті не виступає, тільки одиниці управильнюють і пристосовують систему своїх взаємовідносин та взаємочинностей відповідно до поставлених цілей. Якість витворених вартостей, а не метода чи практичний спосіб їх досягання, є об'єктивною — щоправда, умовно тільки — мірою для виявлення, наскільки видатною була праця одиниць, інтеґрована в один спільний наслідок. Дана якість причиново не зумовлена соціяльністю як такою, але відповідним ступнем розвитку або всесторонньою динамікою одиниць, що працювали для спільного досягнення. Таким чином, вартість, але не соціяльність, може бути предметом людських стремлінь, і вона засадничо залежить від моральних якостей творчих суб'єктів, причому раціоналізована метода спрягання сил є самозрозумілим, очевидним засобом, що його примінюють вони в обличчі спільно поставленої мети.
Емпіричний зміст нації — це конкретні людські одиниці, що носять у власній духовій будові основну форму своєї соціяльности, а тою формою є національність як самозрозуміла, готова, морфологічна властивість їх внутрішнього «я». Все, що надбудовується і виростає з цієї органічної підстави, творить світ цілей та ідеалів, до здійснення яких необхідне організування різних способів соціяльної співпраці; характер тих способів більше методично-механічний. Національність — це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціяльности. Вона являє собою досвід довгого розвитку, синтезований в декількох родових рисах духового характеру, що повторюються при різного роду виявленнях, немов спільний мотив. Як форма внутрішнього духового обличчя, представляє національність засадничу окресленість рухів душевного життя, слідну[15] навіть при їх найвиразнішій зіндивідуалізованості.
З цього погляду свою національність відчуває людська одиниця підметово, отже, виступає її проявлення безпосередньо в порядку інтуїтивно-органічної, самовільної конечности, а не логічно-розумової, наміреної. У національному середовищі одиниця ставить себе згори — без особливого попереднього зусилля зі свого боку — в прямий зв'язок з духовістю великої людської спільноти так, що в цій хвилі її індивідуальне «я» живе відчуваннями родової свідомости, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість і цілево унапрямленої в будучність.
Наявність енерґії історичного досвіду роду в духовій індивідуальності одиниці уґрунтовує ступінь соціяльности її життєвих довершень. Без національної основи як духового кореня індивідуального життя стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духового досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомости — конґломеративний, її досконалість — технічна. Така одиниця дотикає поверхні збірного життя площею свого фізичного розміру, а її значення є здебільшого тільки безвладністю її маси.
Поняття національности й соціяльности не остають супроти себе ні у відношенні протилежности, ні рівнобіжности, але маються до себе немов підмет до свого твору як зовнішнього вже предмету. Вони, власне, не-тожсамі, подібно як нетожсамим є творець зі своїм твором, хоча поміж першим і другим заходить відношення причинової залежности. Нема, отже, чистої соціяльности для себе, як нема чистого упредметнення творчого духу в твір, що його можна було б поняти без того першого. Повний взаємозв'язок поміж людьми — не виявлений критично-науковими дослідами, як систематична цілість, бо те, що поодинокі галузі науки опанували в своїх об'єктивних викладах, являє заледве поверхні сфери людських взаємин, так що характеристика певної людської спільноти дана в них звичайно під одним тільки кутом зору. На ділі ж виступає людина у своїх взаєминах з живим оточенням як неподільна духова цілість, тому соціологія орієнтована на механіку зовнішних відносин, а не на людей в повноті їх природи. З цієї причини не достає їй також підстав, потрібних для того, щоб бути наукою про сталі закони чи норми, тому її основна, врешті, роля — описово-стверджувальна.
Найінтенсивнішу соціяльність виказує людина там, де її устроєвою і напрямною основою є єдність духової національної дійсности, що дає в наслідку найвищу соціяльну натугу збірних досягнень. У цьому відношенні національна соціологія була б ще найменш описово-природознавчим та з можливих наукових спроб найбільш удачним, систематичним відтворенням суспільного духу в історичній формі його органічної тяглости.
Існують, однак, інші, несистематичні вправді, зате дуже суттєві в цьому огляді вияви, що в безпосередній наглядності засвідчують національну істоту людських спільнот власне в хвилині їх найвидатнішої соціяльности. Вони мають місце в ті моменти історії, коли живучість національної ідеї виставлена на пробу в бойовій зустрічі з ворожими їй іншими національними ідеями. Війна є формою найбільш синтетичної об'єктивізації соціяльного духу національної спільноти в площину зовнішних чинів, тому аналіза соціологічного обличчя війни має найбільше підстав викрити й доказати, що національність є основним заложенням суспільної психології.
Іншим фактом, що підтверджує у своєрідній формі висловлений погляд, є культурна творчість, що узмисловлює в найрізнородніших засобах технічної передачі головні риси духу нації. Культура — це витвір національного генія, доконаний[16] на протязі віків духовим зусиллям індивідуальних творців; тому тільки ті культурні вартості, що обсягають в собі найбільше преміс[17] збірної духовости, заслуговують на признання їм геніяльности в загальнонаціональному розумінні: вони глибоко порушують душу найбільшого числа людей. Невипадково із непроглядного числа творів зберігає культурна традиція актуальними ті власне, що поконують[18] межі умовности та саму розкладову силу часу вічно молодим еляном[19] невсипущого національного гену. Згідно з цим в індивідуальності генія національний первень відіграє ролю першорядного чинника творчого формування, і власне, з цієї рації є геній рівночасно феноменом найвищої соціяльности; його вплив вступає вже в межі позанаціональних обріїв. Соціяльности генія не слід розуміти в сенсі поняття буквальної кількости, бо він не сума, але якість, зразок та народження з глибин означеної індивідуальности нових овидів. Геній — сила віща; кидаючи своїй сучасності духову програму, він ступає переможно в будучність.
Феноменологія генія підкреслює творчий характер національної ідеї динамічним розумінням її внутрішньої природи, для якої не можна згори визначити меж її можливого здійснення. Саме на прикладі своєрідної соціяльности генія унагляднюється необмеженість нації в можливості поширення свого «я» до найдальших меж свідомости. Нічого в дійсності не стоїть поперек прямувань нації до зіграння всесвітньо-історичної ролі, хіба тільки її внутрішнє безсилля. Сферу духу не обов'язують ніякі договірно-компромісові, вирівнюючі розрахунки; дух є засадничим запереченням обмеження і статики. Його ідей не зумовлює ніяка практика життя, але навпаки, все конкретне з нього випливає, як з абсолютної програми, як з правди вічного світового ставання. Таким чином, логічним відповідником до динамічного характеру національної ідеї може бути одиноко[20] категорія будучности. У згоді з цим національність не являється остаточно обмеженою й непорушною рисою людської дійсности, але вона є самовизначенням та відчуттям своєї духової форми, що в творчому русі позначується поодинокими здійсненнями, які складають історично-суспільний зміст. Національність — це основний внутрішній факт суспільної свідомости, що в постійно підметовій ролі характеризує історичний процес національного ставання. При всій змінності зовнішнього обличчя в різні стадії своєї історії нація затримує[21] згадану внутрішню форму як незмінну детермінанту різних своїх чинностей, що власне в часовому перепливі узовнішнюються в різних категоріях зрізничковання.
Хоча з погляду своєї внутрішньої оформлености являє нація готовий суспільний твір, то все ж не є вона в дійсності чимсь остаточно в собі закінченим і мусить немов безупинно себе створювати. У цьому відношенні стоїть перед нею все однакове завдання: поборювати напір та опір середовища природних та людських сил, супротивних її прямуванням. Система довкільного натиску дає нації відчути її просторову обмеженість, наслідком чого є відрухова реакція біологічним розростом. У залежності від цього елементарний постулят політичної свідомости нації формулюється початково неґативно: самозбереження на зайнятім місці. Цей рід оборони здійснюється в біологічній сфері як помноження органічної маси, тому властивий сенс названого постуляту в дійсності все позитивний: прямування до найбільшого числа на вистачальному розпросторенні. Земля, територія як доповнення фізичного організму нації творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розросту категорію кількісного виміру або проєкцію просторового здійснення нації. Друга вимога політичної свідомости нації дотикає властивої, бо творчої, її істоти; вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі. Обі тенденції творять немов систему сурядних, в якій звершується історична роля нації в синтетичній формі творчого буття.
Свою безоглядну волю здійснює кожний здоровий національний організм в той спосіб, що широко розвиває заложені в собі можливості, випрацювавши необхідні для цього органи діяльности. Ні один з них не є самоцільно для себе утворений, однак всі органи нації є рівновартні без огляду на якісні різниці поміж собою, тому власне, що всі вони призначені підтримувати існування цілости, з якою вони історично живуть і пропадають. Усяка чинність тут однаково важна й конечна[22], якщо тільки вона унагляднюється як додатня функція підтримування, скріплення та виявлення національної ідеї. З цієї причини не можна буде присудити зокрема ні високій духовій культурі, ні досконалості державно-політичної організації, ні матеріяльному добробутові значення виключної й найвищої національної мети — ідеалу. Всі вони, разом взяті, являються в межах якої-будь національної спільноти тільки часовими й частковими наслідками актуальности національної ідеї, а тому саме переходовими її стадіями, не будучи ні в своїй цілокупності, ні поодиноко фактом остаточного її вирішення. Бо ні культурна історія не відмітила у своїй сфері ніяких досягнених абсолютних вартостей, ні політична історія не виявила в певній конкретній політично-суспільній формі ідеального здійснення людської організації, ні також господарська історія не устійнила остаточно роду й обсягу матеріяльних потреб життя та методичних способів найбільш раціонального їх задоволення.
З другого боку — всі вичислені ділянки, розглядані в лінії історичного ставання, остають супроти себе у відношенні одночасности й рівнорядности, т. зн., не випливають із себе в порядку причинової наслідности в той спосіб, щоб котрусь із них необхідно було вважати цілевою, а іншим приписувати тільки значення засібної функції. Таким чином, життя людських спільнот не вкладається повністю і в остаточній своїй означеності в ті форми, ні не віднаходить в одній із них свого цілевого назначення. Вилонюючи[23] їх із себе як свої наслідки, життя самоздійснюється; і хоч є воно в них самим собою, та все ж далі переступає їх фактом нових своїх виявлень — немов би власне на те, щоб творити все новий уклад власної різноманітности. Ця невпинна твор-чість життя рішуче виражає засадниче однакову актуальність національної ідеї, якої істотно не узмисловлюють часовоконкретні досягнення, ні навіть цілокупність наслідків нею звершеної історичної ролі. Вони творять тільки предметний стан свідомости нації в часі, коли властивою її істотою є ідея чинної волі, духова аґресивність, завдяки яким нація є тим безпосереднім підметом, що сам для себе є програмою своєї будучности.
З огляду на підкреслений принцип ненастанної акції в історії, повніше й наглядніше виступають попередні з'ясування значення та взаємовідносин національности як внутрішньої форми та соціяльности як моменту міжіндивідуальних назверхніх взаємин. Тривкість наслідків людської соціяльности залежатиме з огляду на це від ступня напруги цієї внутрішньої форми, і чим вона активніша, тим твори історії монументальніші, їх вплив аґресивніший, а їх духове значення досягає космічної міри. Критерій творчого суб'єкту означає засадничий напрям вперед. Шлях у будучність все[24] отворений для всіх, що вступають на нього свідомо і йдуть з власної волі.
Історія, антропоморфізована образом в елементи розвиненого життя людської одиниці, дістає логічну структуру й духову подобу індивідуальної свідомости. Немов осередній нерв, пронизує всю її невсипущий мотив цілевости; усе в ній немов напружено прагне остаточно й певно оформитись в конкретну постать, у твір, в об'єкт. Гін максимального вияву вправді їй прикметний, одначе її цілевим призначенням не є видати твір. Такий погляд був би логічно виправданий із становища твору й то тільки при умові приписання йому властивостей абсолютної досконалости. Чогось подібного одначе не відмітила в собі історична свідомість, зате вона в кожному моменті потвердила переходовість усього, що плястично виринуло на поверхню часового ставання. Отже, не твір визначає правдивий сенс історії, але є ним саме творення, як суб'єктивний стан нескінченого чину. Так остаточне оформлення істоти історії не є в дійсності нічим іншим, як власне формою індивідуальної самосвідомости в момент чистої суб'єктивности, що в той спосіб потверджує свою духову, неминущу основу.
Безпосередній і автономний характер людської індивідуальности забезпечує вище сформульованому поняттю історії логічний сенс та робить її саму змістовною етично. Це було б неможливе, наприклад, в нату-ралізуючому відношенні, де не захоплений момент суб'єктивної безпосередности, а тому людина там необхідно включена в систему причиновости як у всіх напрямах зумовлене явище; вона вислід діючих сил, чи об'єкт, в якому вони себе здійснюють. Щолиш[25] в історичному наставленні набирає вона автономного значення, стає сама джерелом чинности, є безпосередньою і творчою. Вдержатись у незмінній ролі духового росту стає для неї засадою, змістом і формою її прямувань, що на своєму шляху не знають ні зупину ні спокою, будучи так висловом вічної програми духа. В процесі світового ставання нічого не постає у спосіб, обіцюючий незнищиме тривання конкретного витвору, однак все в ньому діється в сенсі вищого пляну духа, тобто зміряє до абсолютного. Вже логіка історичного розвитку назначує цей напрям тим, що здійснює цей розвиток на міру духової універсальности генія, а в доказ правди показує обличчя минулих віків — портрети найбільших з небагатьох.
Людський особень — це одночасно основний факт і головна проблема історії. Як феномен найвиразнішої конкретности або частковий спосіб втілення минувщини, є він чинником і виразником, підтримуючим і узмисловлюючим стан зрізничкування емпіричної дійсности; як автономний учасник чинної ідеї — він зберігає за собою суверенну волю бути творцем нових вартостей та, напрямлюючи у новий напрям русло історії, давати їй свою духову подобу. У першій площині він видить себе в посередній формі предмету поміж багатьма іншими, у другій — через творчий чин стає свідомий своєї духової істоти та моральної гідности. Цей момент самосвідомої індивідуальности не полягає, отже, у відчутті фізично-особової окремішности чи в означенні шляхом контрастування до оточення своїх різниць; він взагалі ґенетично не лежить у першій площині, але є рівнозначний або одночасно даний з моментом освідомлення себе як підмету. Супроти оточення, що виявляє в дану хвилину на різний лад історичну енерґію, не стоїть одиниця — духова індивідуальність як матерія-засіб, але як самостійна сила, що в боротьбі за рацію індивідуального чину не тільки здобуває в збірній гущі людей становище рівнорядности, але й видвигається понад нею та витискає на оточенні, немов на податливій вже матерії, знак своєї духовости. Цей випадок, зрозуміло, передумовлює психічна тугість одиниці, здібна високими своїми якостями творчо діткнути середовище, порушити глибоко його духові основи та збудити ті бажання і нахили його душі, що, активізовані впливом духової форми, самочинно вже шукають свого доповнення і скріпленого виразу в духовій громаді.
Як видно, свідома себе одиниця, власне, з рації своєї творчої ролі, підноситься понад рівень суспільної пересічної психології, думання і, таким чином, зміняє своє положення як складового члена, детермінованого волею й інтересами спільноти на положення почину, представництва, речника. Її особистість починає ділати[26] рішаюче й зобов'язуюче. Цей гін до вертикального здвигу є засадничою передумовою великої динаміки; бо тільки завдяки йому світове ставання не являється звичайним помножуванням, спряганням і розкладанням однородних первнів, але здійснюванням принципу духового росту, наслідком якого є ієрархічна будова якостей, що в ній нема рівности маси, однородности руху, якісної статики, але духова різнородність, гармонія творчих зусиль, індивідуальна динаміка. Засада ступневости обов'язує людські спільноти як форму їх внутрішнього устрою, в якому рушійною силою та рішаючим чинником всякого здійснення є людська одиниця. Процес її спинання на вищий ступінь відбувається не в формі асоціяції чи аґреґації частин, але як поява нової синтези, що, будучи окремою якістю, є чимсь більшим від суми зложених частин і тільки тому може виявити дійсний вплив на оточення, формувати його в стилі своїх властивостей.
Вище поставлення одиниці в суспільстві зв'язане з автоматичним поширенням поля її діяльности, відповідальности та обов'язків супроти тих, що остають в межах її активного впливу. Отже, не шляхом обману, заперечення та нехтування фізичної або моральної дійсности свого оточення завойовує одиниця провідне становище, але рацією своєї вищої якости та наглядним доведенням додатньої ціни своєї діяльности для вдосконалення засобів і форм громадського життя. Бо невідкличним завданням всякої вищої якости супроти оточення є перемогти безладність його недосконалости, щоб його визволенням усунути тим самим перешкоди, що обтяжують і затримують досягнення власної свободи. Подібно як право одиниці проводити не є насильством, але логічним наслідком більшої її досконалости, так обов'язок жертви не є зовнішнім примусом, але внутрішнім постулятом, рішенням автономної моралі одиниць.
Поміж правом і обов'язком заходить[27] етична причиновзаємність, а наслідок такого функціонального взаємовідношення в одиницях є підставою внутрішньої рівноваги суцільної цілости. Порушення згаданої рівноваги в одиниці доказує проблематичність самої її якости, вслід за чим вона невідхильно мусить втратити своє рішальне становище. Та послідовність наступає в порядку примусової математичної конечности. Проводити[28] не значить — ні панувати, ні служити тільки, але утверджувати правду досягнень індивідуального духа шляхом її усуспільнення в той спосіб, щоб суспільне середовище відчуло це як свій власний, особистий ріст — досконалення.
Влада без вказаних етичних основ є пануванням, опертим виключно на моральнім примусі, яке, не маючи нічого спільного з духовими нормами, з конечности мусить підчинятися безвладності фізикальних законів: уступати перед силою більшої кількости. Суспільства з подібною політично-суспільною організацією немов існують в стані власної неокреслености; в них особи і речі не стоять на властивому місці; вони не мають влади, тому що в них права й обов'язки себе виключають. Їх гармонія можлива, навпаки, тільки на ґрунті духового споріднення та внутрішньої солідарности, які обіцюють[29] здорову й видатну взаємочинність внутрі ієрархічної суспільної будови та дають вигляди[30] тривкого значення її політично-соціяльної діяльности. Не треба ще раз тут окремо доводити, що найбільше цих передумовних прикмет духово-соціяльного споріднення з-поміж різних типів людської спільности має — нація.
Одиниця є в суспільстві неодмінний підмет, і таке її положення означає, з одного боку, засаду суспільного інтеґралізму, що висловлює безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованої громади без огляду на рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку, випливає з цього самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на ґрунті збірного життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться уся проблематика та властива динаміка історично-суспільного процесу.
Із цих власне засад, хоча поки що дуже загально означених, виникає самозрозуміла й важлива послідовність, а саме, з погляду їх спільного заложення, їм питоме відношення взаємозалежности, в даному випадку, функція взаємного обмежування. Таким чином, нема ніякої можливости дошукатися в суспільнім інтеґралізмі й найменшого натяку на його спорідненість з колективізмом, що признанням виключної рації ідеї колективного інтересу установлює абсолютною засадою цілість, якій вповні підпорядковує одиницю як об'єкт нормативної сили.
Подібно ж, з другого боку, розходиться індивідуальний максималізм з поняттям індивідуалізму (взятим приблизно в штірнерівському розумінні), що освячує культ конкретної одиниці немов вже остаточно закінченої досконалости та вслід за цим дає санкцію її самоволі у всякому відношенні. На ділі людина ніколи не є так досконала, щоб могла уважати себе абсолютним зразком для свого роду та поставитись перед нього, як його найвища й остання ціль. Хто направду має владу над людьми, мусить підноситись вище, бо час працює в засаді в користь кожного, хто зрозумів, що бути на все підвладним і пробуджуваним до вищого життя чужим голосом не є першою чеснотою людини. Не слід також забувати, що провід людьми є рівночасно для них навчанням хотіти більше свободи, ніж її дає добровільний послух, власне тої свободи, що родиться з особистого духового чину.
Як виходить, обидві вищенаведені засади виключають з однаковою логічною конечністю як колективізм, так індивідуалізм. Примус цей випливає із самого заложення[31], спільного обом засадам, а саме, що в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість, як підмет чинного відношення до оточення, яке засадничо триває тільки при умові духово-морального зв'язку зі світом. Бо одиниця — не формальний варіянт реальної суспільної дійсности, що в такому випадку мусіла б виявляти статичну величину, але іманентний чинник її творчого руху. Якщо виникла б особлива потреба висловити це в формі окремого термінологічного означення, то можна б це наше становище окреслити йменням індивідуального універсалізму. Він не є ні погодженням, ні синтезою відкинених засад колективізму й індивідуалізму, що, поруч поставлені, виключають себе на основі взаємного непризнання своїх заложень. Навпаки, істота індивідуального універсалізму прямо коріниться в суб'єкті людини, як в неумовній правді; власним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз вищий духовий ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення. Індивідуальний універсалізм потверджує в іншому оформленні та зіставленні те, що вище означено засадою чинного індивідуалізму.
* * *
Залежно від повище розглянених питань та способу їх розв'язки оформлюється в основних рисах істота націоналізму. У своїй повноті він не є тільки політичною програмою окремого гурту людей, теорією національного визволення на ґрунті ідеї українського державництва, практичною організацією чинників державно-творчого акту, теоретичним, врешті, викладом об'єктивних пізнань дотичної нації, як історичного явища в загальному процесі світоставання. Ні одне з цих визначень не характеризує достатньо суспільного образу націоналізму, не дивлячись на те, що власне в різному відношенні вони захоплені в сферу його побудови.
Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національно-політичного поневолення, який в сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм всестороннього погноблення нації. Вправді гострота цього зовнішнього ворожого натиску може й стала безпосередньо причиною ясного освідомлєння собі великої загрози, що зловіще лягла на різних місцях українського овиду. Однак тільки незначно й переважно в первопочині можна вважати український націоналізм відрухом. У своїй глибині є він рухом органічно-творчим з усіма ознаками автономної волі. Власне, на цій основі суб'єктивно-безпосередньої виявности розвиваються почергово нові й нові парості й, таким чином, щораз виразніше окреслюється природа прямувань націоналізму: зв'язатися з усіма поземними[32] й доземними[33] сферами національної дійсности та врости опановуюче в серцевину її внутрішніх сил. З огляду на це завдання націоналізму не обмежуються програмою завтрашнього дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рішаюче в найдальшу будучність. У зв'язку з цим націоналізм прагне здобути духову натугу світогляду, щоб на ґрунті цієї найбільш формівної моральної сили доцільно й тривко здійснити свої конкретніші завдання.
Як найперше завдання висуває український націоналізм створення української держави. Державність для нації є найпершою передумовою можливости її росту в усякому відношенні. Тому для політично поневоленої нації власна держава — це перший, прямий і абсолютний наказ, що його треба здійснити найскорше, безпосередньо та з вкладом всіх родів сил. У бік державного чину український націоналізм спрямує всі свої організовані сили та всю моральну енерґію патосу української національної революції.
Доповідь, представлена на Конґрес Українських Націоналістів. Була надрукована в журналі «Розбудова Нації», ч. 3-4, Прага, 1929.
[1] проявів (примітки редакції журналу «Розбудова держави»).
[2] що її вимагають потреби
[3] продуктивність, родючість
[4] підкорення, завоювання
[5] володіння
[6] маґістральна, головна
[7] бойові
[8] усвідомити себе
[9] строго, точно
[10] основі
[11] суперечностей
[12] виникає
[13] диференціяції
[14] поступу, розвитку
[15] помітну
[16] створений
[17] засновок
[18] долають
[19] (?) випроміненням
[20] одна лише
[21] зберігає
[22] необхідна
[23] зроджуючи, породжуючи
[24] завжди
[25] тільки, лише
[26] чинити, діяти
[27] формується, існує
[28] керувати
[29] ґарантують, забезпечують
[30] перспективи
[31] засновку
[32] горизонтальними
[33] вертикальними
Коментарі
Дописати коментар