Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності

Замість «Духа Істини» і його волі - поставили волю необмежених людських інстинктів обездушеної людини. Руссо проголосив, що людина сама по собі добра, майже безгрішна, і аби її лиш не псули «обставини», «суспільство»... Коли ж вона зледачіє, то винна не вона, а середовище... Одним словом - людина за свої вчинки не відповідає. Може робити що і як хоче, не маючи жодної над собою дисципліни, не стримана ніякими правилами в своїх плотських інстинктах і забаганках. Бо дисципліна «тільки псує» свобідну людину... Так зване людське щастя стало для матеріяліста щастям фізичного добробуту, комфорту, насолоди й забави свого фізичного «я», її відповідальність перед законом Вищої Сили, - касувалася; а без цього гине дисципліна людини, гине лад в спільнотах людських, а самі люди обертаються в отару домашньої худоби, або в звірів. Для отари ж потрібний чабан з києм, а для звірів - рушниця вартового. Без одного чи другого наступає анархія, стан, до якого з блискавичною скорістю наближається наша теперішня цивілізація, а перед чим перестерігав Сковорода.

Сковорода учив, що помиляється матеріяліст, думаючи, що існує тільки видимий, сприйманий нашими фізичними змислами світ. Існує ще світ незримий і якраз в нім, в цім незримім світі криється сила, що рухає і кермує всім. Він пише: «Розкладай перед сліпим все що хочеш, кільки хочеш - все для нього пусте. Він може тілько помацати щось, а без дотику нічого не розуміє. Кілько разів чуємо ми про повітря? Скілько разів чуємо про воду і про дух? Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердше від заліза. Одначе кожний скорше спостереже дерев’яний мур, а повітря уважає за порожнечу. Чому? А тому, що його не можна так легко сприйняти фізично, змислами. Мур скорше намацаєш. Скорше спостережеш різні барви, а повітря безбарвне. Одначе кріпше від каменя і заліза. А таке потрібне щоб дихнути, без нього не можна жити, як і всяке діло без думки й ідеї його, ніщо є.

І так ми слабшу річ беремо часто за більш дійсну. Чому? Тому, що не сприймаємо невидимого. За видимим - мур на вид грубший і густіше нашим очам бовваніє, а повітря більш для ока укрите, хоч і основне є, а здається ніби в нім зовсім нічого нема сили. Хоч воно жене кораблі, рухає морями, ламає дерева, крушить гори, всюду проникає...»

Назверх ці думки Сковороди про примат духа над матерією, невидимого над видимим, Бога - над плоттю, видаються абстрактними, засухими? Але ж бо з них випливає ціла страшно актуальна наука про суспільність, етика Сковороди, його жадання і дороговкази щодо тутешнього земного життя, - як одиниці, так і цілої національної спільноти. Так само, як з сухої науки Карла Маркса - вийшла ціла диявольська система комуністичного порядку життя, ціла система чітко практичних постулатів і канонів для одиниці, - для підсовєтського кріпака, і для підсовєтської «общественности», велетенського примусового совхоза...

Взагалі т.зв. практичним людям треба пам'ятати, що нема практики без емоцій, ідеології без теорії, ні чину без думки, ні акції без ідеології. Без «Капіталу» Маркса не можна собі уявити комунізму. Без Магометового «Корану» - не можна собі уявити воюючого ісляму. Без Руссо - не зрозуміємо французької революції, ні Наполеона. І без Євангелії - не повстало б християнство...

В кожній людині, пише Сковорода, є дві натури. - Божа і плотська. Коли людина вірить, що створено її по образу і подобію Божому, то вона прагне жити і поводитися по Божому. Коли ні - то є вона лише не надлюдина, а над малпою якимсь супер-ґорилем, без героїки, зобов'язань, без етики. - стає двоногою худобою. Тоді людина кориться (каже Сковорода) своїй «сліпій натурі» нерозуму, з її «прихотями» лже-еліти і «забаганками». Така людина віднімає силу і честь, буття і славу нематеріальному благому Духу, а замість того обожає мертві стихи, маску тлінь. До них приліпляється своїм серцем, своїми думками. А «злі думки с носіями зерна злих діл». Хто не живе по натурі, натхнутій Богом, той «вибирає собі вожатим скотську і сліпу натуру», той руйнує свій організм. «Суспільство, - пише Сковорода - це те саме, що машина. Зараз в ній повстане замішання, коли її частини відступлять від того, до чого вони своїм майстром-будівничим зроблені».

Це власне, є те замішання, яке ми обсервуємо в тім домі божевільних, що зветься цивілізованим світом. Те фатальне замішання - ДЕМОКРАТІЯ, яке Сковорода бачив вже 200 літ тому, - його початки.

Всю увагу своєї науки зосереджує Сковорода на тій еліті, якої, на думку Сковороди, головна мораль в тім, що держати суспільність - на її провідній верстві і високій якости. Серце і розум правителів повинні бути вільні від турбот про буденні справи, вільні від дрібних «печалей житейських». Сковорода пише: «Скажім є сином Страховим: «Чим може умудритися той, хто тримає рало? «Його думки і розмови про бики, про свиней, про корм для худоби... Правда, що суспільність без них не насилається, але не можуть вони бути у раді, яка всім лад тримає».

Але катастрофа наступає для суспільства, коли ті, що мають його, - думками і серцем приліпляються до своєї - «не Божої» - а «скотської натури», до «видимого і тлінного». прагнучи вислуговуватися чужим панам «за ласки многі і немногі» (Шевченків образ «дулі», чи хай «хоч пів-дулі»), вдаватися в «чужі правди» з корисливих міркувань, чи замість «вибраних», «ліпших» людей, - спиратися на «зграю льстивих фаворитів»; а людей «цнотливих» і «лучних» віддаляючи від суспільства у своїй «гонитьбі» за «ілюзорною фортуною» чи власною «славою», часом і за тою «поганою славою», про яку співається в стародавніх піснях:

«Ой пішла та слава, та погана слава, по світу ходити, людям лихо робити».

Ввесь цей «зміст сутьскости», який мотивами мудрості бринить в етиці Сковороди, так нагадує образ феноменів питомих часом і нашим, і таких актуальних... Нагадує людей і явища, які вкладаються у візію сучасної демократії, такої по духу далекої до традицій етики і навчань Сковороди, далекої до глибоко   закорінених тих же традицій в нашій національній моралі, як моралі типово ідеалістичній.

Розпад суспільства наступає, коли на його чолі опиняється каста фарисеїв, обманців і лицемірів, людей, що женуть за особистим, за матеріальним; каста правителів безхарактерних, без чести, без совісти, без голосу Божого в своїм серці; людей, які гонять за видимим, заглушуючи в собі голос Невидимого. 
«Цілі республіки падали», каже Сковорода, через те, що правителі їх мали за ідола матерію.

Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності