Магдебурзьке право
Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.
Сформувалося в Магдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — діяли власні системи міського самоврядування, які сформувалися на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права; існували нюрнберзьке право, віденське, любецьке, магдебурзьке, та інші. Магдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Магдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, у Бранденбурзі, Сілезії, Пруссії, Польщі, Чехії. Наприкінці XIII — сер. XIV ст. галицько-волинські князі і королі надавали магдебурзьке право німецьким колоніям, які виникали у столичних містах Руського Королівства (самоназва Галицько-Волинської держави). Так само поширювалися інші системи самоврядування: угорські королі надавали містам Закарпаття, яке входило до складу Угорщини нюрнберзьке право. З переходом Галичини під Польщу в середині XIV ст., магдебурзьке право почало широко застосовуватися в галицьких містах, а також і селах, і згодом поширилося на решті українських земель і в Білорусі.
Досі, за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник поселення; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. Наприкінці XIII ст. в магістраті Магдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада — під керівництвом бургомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили повноваження між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Магдебурга.
На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.
Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.
В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.
Можна вважати юридично нікчемними укази Миколи І та Австрійського уряду на території України?
Сформувалося в Магдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — діяли власні системи міського самоврядування, які сформувалися на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права; існували нюрнберзьке право, віденське, любецьке, магдебурзьке, та інші. Магдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Магдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, у Бранденбурзі, Сілезії, Пруссії, Польщі, Чехії. Наприкінці XIII — сер. XIV ст. галицько-волинські князі і королі надавали магдебурзьке право німецьким колоніям, які виникали у столичних містах Руського Королівства (самоназва Галицько-Волинської держави). Так само поширювалися інші системи самоврядування: угорські королі надавали містам Закарпаття, яке входило до складу Угорщини нюрнберзьке право. З переходом Галичини під Польщу в середині XIV ст., магдебурзьке право почало широко застосовуватися в галицьких містах, а також і селах, і згодом поширилося на решті українських земель і в Білорусі.
Досі, за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник поселення; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. Наприкінці XIII ст. в магістраті Магдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада — під керівництвом бургомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили повноваження між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Магдебурга.
На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.
Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.
В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.
Можна вважати юридично нікчемними укази Миколи І та Австрійського уряду на території України?
Коментарі
Дописати коментар