“Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, її треба було тільки знайти”
- Пані Марто, Ви опинилися в Америці ще дитиною, в хвилі післявоєнної еміграції. Пам'ятаєте себе до виїзду в Штати? Якісь особливі дитячі спогади про Україну? Чи значили вони щось для Вас, на фізичному, дотиковому рівні, чи лише дуже абстрактно?
- Я народилася 1938-го року. Батьки жили в Раві-Руський, але лікарня і дідо були в Сокалі. Мені було 2 роки, коли ми вперше виїжджали з Рави і потому перекочовували по різних містах, тому я не виробила в дитинстві фізичного поняття дому. Для мене дім був там, де були мої рідні. Дитинство не було тоді якимсь особливим явищем. Діти були. Крапка. Вона виростали. З дитинства мені лишилися тільки окремі картини в уяві, без слів.  Пригадую хіба двері в хаті, і те, що я, бавлячись, розлила клей на покривало, а мама дуже денервувалася, мабуть коц був новий. І по тому – такі поодинокі елементи з війни, і те як ми виїжджали, залишаючи двох бабусь в селі на чужих людей – одну спокійну, без слів і сліз, а другу в стані істерики. Живо пам’ятаю бомби, відчуття голоду, і одну приємну теплу купіль у якійсь чужій кухні. Ще пам’ятаю словачок, що носили безліч спідничок у той самий час. Потому пам’ятаю як маму – нагу, як і усіх інших жінок – реєстрував якийсь знайомий в Штрасгофі, австрійському переселенському таборі для біженців. Але думаю, що я підсвідомо переконала себе не пам’ятати свого дитинства. Може, зокрема, і тому, що я була дуже прикрою дитиною, і не дуже гарненькою. Волосся мала коротке, біле і без перерви квенькала. Одинока людина, яка могла мене успокоїти, був мій батько, значно старший від моєї матері. У мене також є сестра, старша на 7 років, і брат – на 9. Їх обох взяли до “юнаків” – примусові молодіжні загони праці у містах під наглядом німецького війська – тому сестру я бачила аж по війні, а брат приїжджав один раз, коли ми були в німецькому таборі праці. Спали тоді на нарах – я нагорі, батьки – на долі. Приїзд брата мені запам’ятався дуже сильно.
- Ваші батьки українці?
- Мої батьки по маминій лінії – Ничаї – були з козацького роду, і родинна розповідь, по Другій світовій війні підсилена ще й тим, що тіло мого діда з етапу на Сибір викинули саме у Фастові. Отже, це свідчило, що вони походять з Фастова. А по батьковій – Богачевські, Дудикевичі, Зарицькі, Саноцькі, Кравцеви –ті всі перемішані священичі родини, та галицька еліта, яка переважно була бідною, але завзято намагалась втримати пристойний рівень освіти і побуту. Священиче життя, як відомо, дуже важке: мали повно дітей, треба було вдягнути, нагодувати, подбати про належне виховання та освіту і ще розвивати рівень села. Виховання нашого покоління різнилося тим, що не було почуття тої зверхності, яка часом бувала в галицьких родинах. По лінії мого чоловіка – дідо Ростика [Ростислав Хомяк – чоловік Марти Богачевської, журналіст і громадський діяч, нині вже покійний – С.О] виглядав як караїм, і прийшов десь з Півдня, вони не знають звідки точно.  Дідо Хомяк ціле життя намагався своїм дітям забезпечити краще життя та вищу освіту.  Батько Ростика ходив до школи разом з Шухевичами, Олесницькими etc.  Коли ми одружились, наші батьки близько зійшлися одне з одним.
Мій батько, як більшість мужчин його віку, служив в австрійській, а потому Галицькій армії, був на фронті, доборовся до Одеси. Тато за освітою юрист, за зацікавленням – соціолог. Але він бачив важливість англійців. Був одинокою людиною, яку я знала, що прочитала “Mein Kampf”. Тому досить часто наполягав, що Гітлер не паяц, а становить правдиву небезпеку (це знаю з пізніших розповідей). Після Другої Світової війни вважав, що англійці не допустять, щоб Радянський Союз заволодів Австрією. Тому, коли всі їхали на Захід, ми роздобули пару коней, і поїхали до Відня, де батьки записались до університету, щоб отримати дозвіл замешкати в місті. І майже чудом потім звідти вирвалися. Я у Відні почала ходити до школи. Мама вчила мене читати по-українськи з якогось старого Кобзаря. У Відні, щоправда, з нас насміхалися відкрито, бо ми були зі сходу, а австрійці на схід Європи дивились принизливо.
- Як саме і хто насміхався?
- Наприклад, в мене був дуже слабкий тиск, і тяжко взяти живчик (пульс – С.О.). Вчителька у школі Відня сказала, що це тому, що Марта слов’янка, а слов'яни більше подібні до звірів і мають твердшу шкіру.
- Це приблизно 1945-1946-ті роки, перед еміграцією? Як відбувався Ваш виїзд до Штатів?
- Так, це було взимку з 1945-го на 1946-ий.  Потому ми вже були в таборі для біженців, сестра знайшлася і брат. Це ще один приклад фантастичної праці Червоного Хреста та харитативних програм аліянтів. Брат мого батька був українським греко-католицьким єпископом в Америці, з 1924-го року. Він знайшов нас і відразу почав допомагати, щоб ми переїхали до Америки (самих братів Богачевських було тоді шестеро, з родинами і різними свояками). Щоправда, батько наполіг, щоб брат і сестра закінчили середню науку в таборовій гімназі, до виїзду в Америку. Тому ми виїхали тільки в квітні 1948-го року. Після приїзду в США батько думав, що брат знайде йому роботу. А брат був великий легаліст з одного боку, з іншого вважав, що нова українська еміграція повинна зрозуміти і здати собі справу як тяжко було пробитися заробітковій міграції, що була перед нами, а тому не повинна надмірно використовувати жертвенну поміч старожилів. У мене навіть зберігається лист, в якому Кир Константин написав до батька: “Дорогий брате, мій сан, вік і здоров’я не дозволяють мені брати більш активну участь в родинному житті, хоч ви і просите. Більшої помочі не можу вам дати, бо є багато потребуючих, а ви усі здібні до праці. Як завжди, буду за вас молитися.”  Тому тато, маючи на той час під 60 років, пішов возити трупи. Рік, два так возив, але потому унормувалося, знайшлися якісь інші роботи. Мама навчилась шити у фабриці. Перші роки в США ми жили в Стенфорді, штат Коннектикут.
Мене спочатку віддали до сестер Василіянок, у сиротинець у Філадельфії. Для мами Василіянки у Львові були вершком її молодості, тому мама дуже хотіла, щоб я мала таку саму можливість в молодшому віці. Але мені не подобалося бути поза хатою. Після перших двох поїздок я зчинила серйозний протест, що я не хочу жити у школі. Мені йшов 12-тий. Мамі було дуже прикро, що я зробила таку авантуру, але я сама не пам’ятаю будь-якого почуття вини з моєї сторони.
Відтак ми переїхали до Філадельфії, і я могла жити вдома та їздити до школи трамваєм.  Я тоді вже навіть відповідала за менших дітей – Орка Субтельного, Юрка Перфецького, і мою двоюрідну сестру Оксану, та інших малих родичів, що приїжджали з Европи. Тоді моя молодість зробилася нормальною. Я ще перескакувала кляси, але вже від 5-6 класу я нормально ходила до підставової (початкової – С.О.) школи, потому – середньої, що була також під проводом сестер Василіянок. Мені школа завжди подобалась, а сестри Василіянки також включали українознавчі предмети для бажаючих. В додатку ми всі – а їхня вища академія була виключно для дівчат – навчились писати на машинці та  слухати і записувати суть доповіді чи докладу. Це практичне знання дуже мені згодилося у моїх дальшій праці.

А коли прийшлося до університету, то я вирішила, що не піду до малого дівочого католицького коледжу. Не через кризу віри, бо і тоді, і тепер я була не тільки віруюча, але й практикуюча християнка. Просто хотіла піти кудись, де прізвище “Богачевська” нічого не означає, десь поза наше українське "ґетто".  Мої батьки, які вважали, що вища освіта потрібна усім, незважаючи на стать чи фінанси, схвалили моє бажання і були згідні допомагати мені фінансово. У Філадельфії є багато університетів, а найстарший серед них – Пенсільванський,  до якого не легко було вступити. Я вступила, але перший рік без стипендії, бо, оскільки ходила до приватної академії, адміністрація університету потрактувала це як наявність статків у моїх батьків. І лише на другий рік вони зрозуміли, якого роду була та приватна академія, що це зовсім не ті приватні школи, які доступні в Америці багатшим людям. Тому з другого курсу моя освіта платилась стипендіями. В додатку я мала працю в бібліотеці. В університеті в той час були дуже високі вимоги. Особливо сильно стояли факультети з політичних наук, економії та суспільних наук. Тут викладав Отакар Одложілік, Штраус-Гупе, а одного року українська громада зібрала гроші і університет найняв Григора Лужницького читати курс української літератури. Записались майже виключно українці, а що вони не були студентами Пенсильванії, то прийшлось громаді ще й платити за них. Згодом в університеті викладала проф. Наталія Іщук-Пазуняк. До університету наука мені йшла легко і я мала час на спорт і Пласт, а в університеті довелось таки добре працювати. Мама наді мною навіть смілася, бо я годинами сиділа над книжками.

Марта Богачевська-Хомяк: “Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки”

Марта Богачевська-Хомяк (Martha Bohachevsky-Chomiak) — історикиня, дослідниця жіночого руху, суспільних процесів y Галичині в XIX ст., інтелектуального життя дореволюційної Росії. Громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США; колишня віце-президентка Союзу українок Америки. Членка НТШ. З кінця 1940-х рр. живе в США. У 1960 р. закінчила Пенсильванський університет, після того — аспірантуру в Колумбійському університеті, де й захистила докторат з історії російської філософської думки XIX ст. У 1964-1968 рр. викладала історію Східної Європи у провідних університетах США; згодом — професорка історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашинґтона та в Гарвардському університеті. З 1968 р. професорка Мангеттенвільського коледжу. Як гостьова професорка за Програмою ім. Фулбрайта викладала курс у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка (1992–1993) та читала лекції у Києво-Могилянській академії (1997–1998). З 1999 до 2006 — директорка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні. Нагороджена Орденом княгині Ольги 3-го ступеня (2006).
Авторка монографії "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939", що вийшла друком в Канаді в 1988 році. За цю фундаментальне дослідження авторку було нагороджено Премією Барбари Гелд від Асоціації славісток США (1988) і Премією Фундації О. та Т. Антоновичів (1989). Український переклад книги «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939» опубліковано у 1995 р. Сприяла виданню творів Мілени Рудницької. Серед основних праць: «Spring of a Nation: Ukrainians in Eastern Galicia in 1848» (Philadelphia, 1967); «Дума України — жіночого роду» (Київ, 1993).