УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА Юліан Вассиян

УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА (негативна характеристика) У цьому світлі багате українське минуле є духом не-українське, бо українська людина не зуміла сама статися джерелом власного історичного розвитку, вона скорилася наказам чужої волі і хоч згодом розрослася числом до значних розмірів, то ще й сьогодні не має достатньо міцних внутрішніх основ, щоб здобути собі позицію історичного підмету. На що здалася сповидно стилева леґенда про Україну, як «Саmpus Martius», коли її фактичні висновки звертаються проти української людини, її вдачі, характеру та історичної ролі. Сварливий, недовірливий, анархічний українець розбиває кожну спробу на велику міру закроєного єднання і внівець обертає випадкові осяги геніяльних імпровізацій своїх велетнів, їхні великі діла тануть в огні його пекельного заколоту-крамоли, мстивої зажерливости, непогамованої заздрости і братовбивчої гризні. Хвороблива боротьба проти братніх успіхів творить душевне підсоння для прозябання трійливого зілля, що галапасливо шириться довкола, пошесно затроює життєве повітря, в якому передчасно гинуть багатородні квіти моральної сили, духової чистоти і гордої самопевности вільної людини. Природне суперництво і життєва боротьба людей між собою посилена в нас окремими душевними пристрастями заїлого ворогування, що нечувано виснажує органічні життєві сили і засліплює здоровий інстинкт самопочуття аж до повної затрати природніх расових і суспільних почувань. Опір середовища новим починам геніяльних вибранців переростає в нас нормальний рівень того оборонного самозберігання, що його протиставить життя спробам зміни на основі звичайного свого гону до тривання, – але цей опір переходить із постави безвладности у стан чинного, доцільного поборювання. Те, що всюди буває випадковим вийнятком, стає в нашому житті правилом конечної закономірности. В нас велика людина бореться самітно й безнадійно проти засадничої нехоті і спротиву своїх власних земляків, і тут саме наочно пробивається основна риса української історії: імпровізована вибуховість, хвилевий підйом і... довгий, мертвецький сон духа. Бо як переломові дії, так і поява великих людей у нас – рідке явище випадкових імпровізацій, що їх не сприймає органічно народній дух в основу свого непроривного історичного розвитку. Велика людина і її твір не були для українців предметом сильної волі і чинної віри, але хіба тільки зринали перед їх зором як неясний привид-мрія, що розвівалася за першим подувом вітру життя. М’якосердя поневоленого і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемінить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай. Не велич саму по собі, а тільки як засіб до кращого життя вбачали замріяні очі нашої людини, що безпосередньо сама не хотіла, не прямувала і не творила. Мотив безособовости і якогось мимовільного, безнапрямного пропливу життя, що пульсує не знати звідки й не знати куди, порушуючися силою космічної безвладности – такий мотив прикметний нашій українській сутності. Органічної волі вперед, угору, змислу величі й напряму живучого життя в нас майже нема. Послаблена воля при надмірній перевазі почуття проявилася в нас як пасивний, існувальний тип людини, що в умовах природнього багатства своєї землі цілком піддався стихійній, майже анімальній формі життя, не проявляючи ніяких вищих завойовницько-панівних нахилів. Так постав відомий український тип хлібороба, глибоко зв’язаного зі своєю землею, миролюбного й обмеженого до своїх вузько-особистих, родинних і побутових вітально існувальних справ. Надзвичайно вкорінена осілість українця не тільки спутала його розрісні-експансивні гони, – крім чисто біологічного, розмножного, – але засудила його до вічної оборонної отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посідання. Не диво, що нарід плужників завоював великі простори, розорав цілинні степи, але залишився наймитом у неволі чужих наїзників-владик. Де душі бракує засади руху – волі, там неможлива ніяка правдива історія, переткана мережею великих імен і славних подвигів.
Юліан Вассиян
УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОСОФІЯ (ХІХ–ХХ століття)

Ю. Вассиян написав ряд праць з філософії, а також праць, в яких викладено і розвинуто ідейні засади українського націоналізму: «До головних засад націоналізму» (1928), «Ідеологічні основи українського націоналізму» (1929), «Змаг основ» (1940), «Рефлексії» (1927), «Листопадові рефлексії»(1950), «Воююча Україна» (1951), «Завзяття чи самовиправдання» (1956, посм.).